За місяць : 1106
статей : 1008
| Рубрики : | Бібліотечні фонди |
Обов’язковий примірник документів (ОП) – примірник різних видів тиражованих документів, котрий на безоплатній або платній основі передає його виробник центрам національної бібліографії, великим бібліотекам та іншим установам, що визначені чинним законодавством держави.
Історичний досвід інституту обов’язкового примірника величезний. Прообразом його можна вважати наказ Птолемея ІІІ у IV ст. до н. е. відбирати книги для фондів найбільшої тогочасної книгозбірні – Олександрійської бібліотеки – в усіх, хто прибував до Олександрії. Першим законом про обов’язковий примірник є Королівський ордонанс 1537 р. (що отримав назву «Монпельерський едикт») французького короля Франциска І. Відповідно до цього документу було заборонено продаж книг, примірники котрих не були доставлені до бібліотеки королівського замку. Поступово така практика розповсюдилася і в інших країнах. Первісний задум монархів контролювати своїх підданих, здійснювати цензуру змінився ідеями довічного збереження документальної спадщини держави, надання широкого доступу до неї за рахунок державної реєстрації та бібліографічного обліку інформаційного потоку.
У Російській імперії систему обов’язкового примірника було започатковано Указом Імператриці Катерини ІІ в 1783 р. Але на той час жодна бібліотека, що знаходилася на українських землях, котрі перебували в складі імперії, не була одержувачем обов’язкового примірника. Один екземпляр кожної виданої в країні книги передавався лише до Бібліотеки Петербурзької Академії наук.
Першою спробою державного забезпечення функціонування системи ОП в Україні став «Законопроект про обов’язкову надсилку друкарнями всіх видань», розроблений у листопаді 1917 р. Бібліотечно-Архівним відділом Міністерства Народної Освіти. Відповідно до цього законопроекту до складу ОП включалися всі види творів друку, що існували на той час. Кількість ОП для кожної друкарні дорівнювала одинадцяти.
Надалі урядом Української Народної республіки (УНР) було вжито комплекс заходів для державного забезпечення функціонування системи обов’язкового примірника. У 1919 р. прийнято Закон про утворення Головної Книжної палати в м. Києві. Відповідно до Закону вона засновувалася в Україні для реєстрації всієї друкованої продукції, її наукового систематизування та організації книгообміну з іншими бібліотечно-бібліографічними установами. Того ж року Радою Народних Міністрів було ухвалено і затверджено «Закон про друковані видання». Закон мав підзаголовок: «Про обов’язкову надсилку друкарнями, літографіями, металографіями та іншими подібними закладами до повітових комісарів усіх видань» і визначав відправників ОП, а також види і кількість видань, що надсилаються, їх одержувачів, строки і порядок надання, пільги виробникам по безоплатному поштовому доставлянню примірників, а також механізм контролю за виконанням закону та санкції за його порушення (штрафи і навіть арешт до 3-х місяців з одночасним закриттям друкарні).
У 1919–1921 рр. радянська влада здійснює ряд заходів, спрямованих на удержавлення книговидання і книгорозповсюдження. У травні 1919 р. створюється Всеукрвидав, котрий набуває виключного права на регулювання друкарських ресурсів, порядку виходу продукції тощо та видає розпорядження, що мали безпосереднє відношення до забезпечення і функціонування системи ОП творів друку. Постановою 1921 р. «Про надання обов’язкових примірників друкованої продукції до книгосховищ УСРР та РСФРР» були скасовані усі попередні постанови та циркуляри щодо творів друку України. Відправниками ОП стали усі друкарні, літографії, що знаходилися в межах України, а також пересувні військові формування та агітпоїзди. Передачі підлягали всі види творів друку. Кількість ОП для кожної друкарні зросла і дорівнювала 25 примірникам.
Прийнятий у листопаді 1922 р. Кодекс законів про народну освіту УСРР закріплював основні функції Української Книжкової палати, в тому числі розподіл ОП по головних державних книгосховищах України. Обов’язковому депонуванню підлягали всі види друкованих творів. Усі поліграфічні підприємства в межах України були зобов’язані надавати ОП. Кількість ОП становила 25 примірників. Певна кількість, котра неофіційно називалася «контрольні примірники», призначалася для управління у справах друку з метою їх цензурного перегляду і державного контролю за друком. Кодекс визначав ОП як безоплатні для отримувачів надавалися Українській книжковій палаті за рахунок видавців. А вже в грудні 1922 р. Радою Народних Комісарів (РНК) України було прийнято постанову «Про безплатну пересилку та перевалку вантажів і посилок, направлених до Української книжкової палати», відповідно до якої за пересилання обов’язкових примірників документів не мали сплачувати ані видавці, ані одержувачі ОП.
У 1926 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) і РНК Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) прийняли постанову «Про доповнення Кодексу законів про народну освіту УСРР арт. 623 Про обов’язкові примірники творів друку». Відповідно до неї до складу ОП додавалися видання, виготовлені на замовлення українських видавництв друкарнями, котрі знаходилися за межами України. Таким чином, цей документ законодавчо забезпечував Україні національний обов’язковий примірник, який охоплював всі видання, підготовлені до друку українськими видавництвами, незалежно від їх змісту та місця друкування.
Важливим законодавчим документом була постанова ВУЦВК та РНК УСРР 1931 р. «Про обов’язкові примірники творів друку для книгозбірень», якою започатковувався платний ОП творів друку. Книжковій палаті надавалося право додатково замовляти потрібну кількість примірників для платного постачання тим бібліотекам, що не одержували безоплатні ОП. Список таких бібліотек встановлювався Народним комісаріатом освіти УСРР.
Постановою ВУЦВК і РНК УСРР 1934 р. «Про книгопостачання найважливішим державним книгосховищам видань, що виходять на території УСРР» було запроваджено систему профільного ОП видань в Україні. По одному-два повних комплектів видань, що відповідали профілю комплектування установи-фондоутримувача, одержували 11 закладів, у т.ч.: Українська книжкова палата, Державна бібліотека ім. В. Г. Короленка в Харкові, Всенародна бібліотека України та Державна бібліотека ім. ВКП(б) у Києві. Зазначався перелік установ, що отримували повний безоплатний комплект ОП українських видань в Україні та СРСР у цілому. Постанова також закріплювала існування регіонального обов’язкового примірника видань, який призначався для формування краєзнавчих фондів центральних міських та районних бібліотек.
Однією з найбільш вдалих та професійно розроблених стала «Інструкція про надсилку до Державної книжкової палати УСРР обов’язкових примірників видань друку і контролю за повнотою надсилки», затверджена у 1935 р. Наркоматом освіти УСРР. Документом закріплювався склад ОП, який відображав усі види друкованих видань, що існували на той час, а також видання, виготовлені шрифтом Брайля. Одночасно інструкція містила перелік документів, що не входили до складу ОП: видання з поміткою «таємно», «цілком таємно», видання канцелярського характеру тощо. Інструкцією підтверджувався статус обов’язкового примірника як національного, встановлювався порядок надсилання та кількість ОП, що визначалася за видами видань. Контроль за надходженням ОП здійснювала Книжкова палата. За порушення поліграфічними підприємствами правил депонування передбачалася відповідальність за ст. 99 Кримінального Кодексу УСРР. Документ мав положення про надання Книжковій палаті офіційної інформації щодо діяльності видавництв.
У наступні роки було прийнято низку постанов РНК УРСР (1939, 1940, 1949 рр.), де змінювалася кількість комплектів ОП та його одержувачів, обмежили дію ОП теренами України, упорядкували систему платного обов’язкового примірника, позбавили Книжкову палату функцій розподільника безплатного ОП між бібліотеками та іншими отримувачами.
Постанови Ради Міністрів УРСР 1952 та 1959 рр. скорочували кількість платних і безплатних обов’язкових примірників з метою економії держаних коштів.
Постановою Уряду УРСР 1961 р. «Про надсилку контрольних примірників друкованих видань Державній бібліотеці УРСР і обласним бібліотекам» було надано право Державній бібліотеці УРСР на отримання по 1 примірнику видань, що випускаються в республіці, та обласним бібліотекам – по 1 примірнику видань, що випускаються обласними видавництвами.
У 1965 р. право на отримання двох безплатних ОП було відновлено для Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. За розпорядженням Ради Міністрів УРСР 1966 р. Державна республіканська науково-технічна бібліотека була включена до списку установ, яким надаються безоплатні обов’язкові примірники, і почала одержувати один профільний контрольний примірник усіх видань.
Законодавче врегулювання системи обов’язкового примірника документів України в загальносоюзній системі завершується постановою Ради Міністрів УРСР 1987 р. «Про дальше вдосконалення порядку розсилки контрольних і обов’язкових примірників творів друку». Умовно одержувачі ОП поділялися на групи: державні та ідеологічні установи (ЦК Компартії України, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство освіти, Держкомвидав тощо), бібліотечно-бібліографічні заклади (Книжкова палата України, Державна бібліотека УРСР ім. КПРС, Центральна наукова бібліотека АН УРСР і т. п.), контролюючі органи (Головліт УРСР). Регіональний ОП призначався для обласних бібліотек. Важливим положенням документу було закріплення існування національного за характером ОП, до складу якого входили документи, підготовлені українськими видавництвами та видані за межами України. Типографії були зобов’язані виготовляти примірники, що мали надходити до Всесоюзної книжкової палати в покращеному поліграфічному виконанні з метою їх довготривалого зберігання. Але це не стосувалося видань, котрі одержувала Книжкова палата України.
З набуттям Україною незалежності виникла нагальна потреба прийняття нових нормативних актів, що регулюють систему обов’язкового примірника документів. Зміни в економічній сфері, створення великої кількості приватних видавництв та типографій, які не були зобов’язані надсилати до установ-одержувачів ОП виготовлені ними видання, виникнення нових видів документів на нетрадиційних носіях потребували відповідного відображення у законодавчій базі.
У 1992 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову «Про впорядкування розсилки контрольних примірників творів друку». Як і раніше, дія документа розповсюджувалася лише на друковані видання, водночас надсилати ОП зобов’язувалися поліграфічні підприємства незалежно від форм власності. Постановою було збільшено кількість одержувачів ОП (майже 40, враховуючи обласні бібліотеки). Пересилання поштовими каналами обов’язкового примірника періодичних видань здійснювалася безкоштовно, а неперіодичних – за рахунок видавця. Однак у документі не були визначені санкції за невиконання правил розсилки.
Наразі в Україні система обов’язкового примірника регламентується Законом України «Про бібліотеку і бібліотечну справу» (1995 р., зі змінами і доповненнями 2000, 2009, 2014 рр.), який закріплює за національними та державними бібліотеками право на одержання обов’язкового безоплатного примірника документів (ст. 7, 8), Законом України «Про обов’язковий примірник документів» (1999 р.), Постановою Кабінету Міністрів України (2002 р., зі змінами 2003–2014 рр.) «Про порядок доставляння обов’язкових примірників документів», Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо доставляння обов’язкового безоплатного примірника документів» (2012 р.).
Закон України «Про обов'язковий примірник документів» визначає правові засади функціонування системи обов'язкового примірника документів та регулює інформаційні відносини, що пов'язані з поповненням національного інформаційного фонду України. Суб'єктами відносин, що виникають у процесі функціонування системи обов'язкового примірника документів, є юридичні особи усіх форм власності та фізичні особи, які виготовляють, публікують і доставляють обов'язковий примірник документів, та юридичні особи, які одержують, зберігають і використовують обов'язковий примірник документів.
Законом визначаються види документів, що належать до обов’язкового примірника, а саме: видання текстові, нотні, картографічні, образотворчі; видання електронні; аудіопродукція та інші документи для сліпих; аудіо- візуальна продукція (кіно-, відео-, фото-, фонодокументи); нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метрології та сертифікації; патентні документи.
Законом також закріплюються обов’язки та права виробників документів та одержувачів ОП.
Постанова «Про порядок доставляння обов’язкових примірників документів» затверджує перелік одержувачів обов’язкового примірника видань і аудіо-, візуальної, аудіовізуальної продукції України (28 установ; крім національних та державних бібліотек сюди включено Президента України, Верховну Раду України тощо). Надається також визначення поняттю «усі видання»: це обов’язкові примірники всіх видів видань: текстових, нотних, картографічних, образотворчих, електронних, крім видань для сліпих, виготовлених шрифтом Брайля, збільшеним шрифтом для слабозорих, способом теплографіки, видань нормативно-правових актів у сфері стандартизації, метрології та сертифікації.
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо доставляння обов’язкового безоплатного примірника документів» встановлює відповідальність за недоставляння ОП його виробниками у вигляді «накладення штрафу на посадових осіб, фізичних осіб-підприємців від тридцяти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».
Система обов’язкового примірника діє в багатьох країнах світу. У Франції до 1789 р. обов'язковий примірник надходив до бібліотеки французьких королів, з 1789 р. – до Французької національної бібліотеки. З 1992 р. до складу обов'язкового примірника були включені всі види документів незалежно від носія. Відповідно до французького законодавства ОП повинен бути відправлений протягом 24 годин після початку продажу видання, уряд має право вилучити весь наклад, або штрафувати порушників, якщо ОП наданий не повністю.
У Бельгії відповідно до прийнятого в 1966 р. закону як мінімум один примірник будь-якого видання повинен передаватися в Королівську бібліотеку.
У Німеччині добровільне відсилання примірника в Німецьку національну бібліотеку в Лейпцигу існувало з 1912 р., а з 1935 р. відсилання примірника проводиться в обов'язковому порядку. Крім того, відповідно до земельного законодавства, необхідно відіслати один примірник у головну бібліотеку кожної федеральної землі. Законодавство Німеччини передбачає архівування всіх документів, призначених для широкої громадськості, включаючи обов'язкову архівацію веб-сторінок та інших електронних документів, пов'язаних з ними.
У Швейцарії надходження обов'язкового примірника не регулюється законом, однак Швейцарська національна бібліотека має домовленості про передавання примірника з багатьма видавництвами в країні. Але видання, що поширюються в приватному порядку, не потрапляють у бібліотеку.
Обов’язковий примірник в США є складовою частиною законодавства про авторське право. Офіс авторського права входить до структури Бібліотеки Конгресу, яка повинна одержувати 2 ОП. Закон передбачає добровільне надавання обов’язкового примірника. У разі затримки надходження ОП (більше 3-х місяців) або навмисного ігнорування Закону стягується штраф. В окремих випадках Бібліотека може звертатися до суду.
В усьому світі відповідальними за виконання законів про ОП є видавці, в США ця відповідальність покладається ще і на авторів, а у Франції – на типографії.
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо доставляння обов’язкового безоплатного примірника документів»
Закон України «Про обов’язковий примірник документів» : Із змінами, внесеними згідно із Законами N 2953-III від 17.01.2002, N 867-V від 04.04.2007, N 4319-VІ від 12.01.2012, N 5461-VI 16.10.2012
Культурне будівництво в Українській РСР : Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду, 1917–1959 рр. : зб. док. : в 2 т. Т. 1 (1917 – червень 1941 рр.). – К. : Держполітвидав УРСР. – 883 с.
Витиелло Дж. Обязательный экземпляр в Европейском сообществе: результаты исследования // Б-ка. Спец. вкладка «Событие». – 1996. – № 10.– С. 2–16.
Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи: матеріали міжнар. конференції (21–22 квіт. 1997. Київ). – Київ : Кн. Палата України, 1998.– 116, [3] с.
Поляков В. Законодавча база системи обов’язкового примірника документів України: історія та сучасність / В. Поляков, Т. Устіннікова // Вісн. Кн. палати. – 2011. – № 2. – С. 6–9.
Сухоруков К. М. Обязательный экземпляр в странах Запада / К. М. Сухоруков // Библиография. – 2000. – № 5.– С. 142–148.
Сухоруков К. М. Проблемы обязательного экземпляра в ведущих зарубежных странах / К. М. Сухоруков // Библиотековедение. – 2000. – № 1. – С. 48–50.
Чепуренко Я. О. Державне забезпечення системи обов’язкового примірника творів друку України: етапи розвитку / Я. О. Чепуренко ; Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. – Київ, 1998. – 71 с.